Українська модель культури  

Українська модель культури

Ступінь наукового розроблення. Дотримуючись попередніх теоретико-методологічних зауважень, феномен української культурної самобутності можна визначити та розглядати за такою схемою чинників (ідентичностей):

‒ просторовий або регіональний ‒ територія, місце укорінення та зростання культури;

‒ антропологічний ‒ пов’язаний із людьми, народами, котрі проживають на цій (у межах цієї) території;

‒ аксіологічний ‒ цінності, смисли, що творяться у визначених просторових межах конкретними суб’єктами;

‒ часовий – історія, процес зародження, витоки, етапи формування та розвитку.

Такий підхід у сфері українського культурознавства простежується у працях відомих вітчизняних вчених І.Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”, М.Костомарова “Дві руські народності”, М. Грушевського “Історія України-Руси”, І.Огієнка “Історія української культури”, Д.Чижевського “Нариси з історії філософії на Україні” та “Культурно-історичні епохи”, О.Кульчицького “Основи філософії і філософічних наук”, І.Мірчука “Історія української культури”, В.Яніва “Нариси до історії української етнопсихології”, Є.Маланюка “Нариси з історії нашої культури”. Найузагальнішою і зрілою версією подібного морфологічного підходу стала фундаментальна праця “Енциклопедія українознавства” (1949 р.), перевидання якої в Україні (1995 р.) було можливе лише після проголошення державної незалежності. Для нас особливий інтерес становить розділ ІХ. Культура (1. Загальна характеристика. Складники культури. 2. Риси характерології українського народу. 3. Історія української філософії) авторів Д. Чижевського, І. Мірчука, О. Пріцака. Вагомим сучасним доробком з історії України є праця Н. Яковенко “Нарис середньовічної та ранньомодерної України”.

Проблема етноніма “Україна”. Ознайомлення з українською культурою доречно розпочати з висвітлення питання про походження терміна “україна”. Науковці зазначають, що слово “україна” вперше з’являється в літописах, де означає “край”, “земля”. Так, у Київському літописі 1187 р. (за Іпатіївським списком) його використовують як “географічне позначення Київського порубіжжя”.

Одразу зауважимо: на сьогодні не вироблено єдиного значення цього терміна. Дискусії стосовно нього часто мають не стільки науковий, скільки ідеологічний, політико-спекулятивний характер. Дуже часто питання української самобутності, культурної та державної унікальності України вирішувалось у площині “центр‒периферія” за силовим зразком, варіантом імперської чи патерналістської моделі. Це надавало дослідженням ідеологічно-оцінювального характеру, хворобливої дискусійності, зводилось до суперечки: “Хто головний, а хто підлеглий; хто старший, а хто молодший?” Наприклад, радикально-патріотично налаштовані автори вважають: етимологію терміна “україна” потрібно виводити з “країна”. Їхні опоненти наголошують на значенні “окраїни”.



Відомо, що М. Грушевський неодноразово звертався до цієї проблеми, зупинявся то на значенні “у-край”, “край, то “пограниччя” (“окраїна”). Однак після цього виникали додаткові питання: “Україна – це окраїна Росії чи Польщі?” Врешті, він зазначає: слово “україна” в старих українських пам’ятках уживають у загальному значенні пограничної землі. Отже, він відстоює розуміння терміна “україна” у значенні кордону. Звідси і можливе розуміння української моделі культури як межової за природою.

Проти такого підходу виступав професор Українського вільного університету С. Шелухін. Він стверджував, що у літописах слово “Україна” не вживають у значенні пограниччя, окраїни, а розуміють як “Вкраїна”, тобто окрема земля, область, окреслена територія зі своїми межами, пограниччями й окраїнами.

У давніх історичних пам’ятках, літописах назва “Україна” застосовувалась паралельно з термінами “Русь”, “руська земля”. На думку істориків, слово “Русь” з’явилось ще у 1 ст. і використовувалось стосовно полянських племен, котрі населяли Середнє Подніпров’я. Згідно з дослідженнями науковців термін “Русь” вживають у двох основних значеннях ‒ широкому та вузькому. В широкому його застосовують для позначення всіх східно-слов’янських земель. У вузькому – стосовно певної їхньої частини, а саме ‒ Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, які в ХІ ст. теж називали Україною. І лише на початку ХІХ ст. державне утворення східних слов’ян у науковій літературі отримало назву “Київська Русь”. З ХІХ ст. Україна ‒ назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, Прип’яттю та Чорним морем, заселена переважно українцями. З проголошенням незалежності 1991 р. за українською державою була закріплена назва “Україна”.

Український соціокультурний простір. Геокультурні особливості України. Географічне тіло України перебуває в центрі Європейської території, тобто є органічною частиною, природним компонентом європейського ландшафту. Основні риси українського рельєфу визначаються природним місцезнаходженням України у межах Східно‒Європейської рівнини (95% площі) та середньовисотним гірським пасом Українських Карпат і Кримських гір (5 % площі).



Особливе місце в географії Україна посідає ріка Дніпро, що перекладається з давньогрецької як Борисфен (дослівно – той, що тече з Півночі; старослов’янська назва ‒ Славутич). Дніпро ‒ третя за довжиною та площею басейну ріка Європи (після Волги і Дунаю). Згадки про нього простежуємо тежуємо у багатьох стародавніх істориків, мандрівників і письменників, наприклад, у Геродота, Стратона, Птоломея та ін. Вітчизняні джерела – літописи ‒ містять перші відомості про високі паводки на Дніпрі, датовані приблизно Х ст.

На мапі фізико-географічного районування України науковці вирізняють такі її основні природні ареали: зона мішаних лісів, лісостепова зона, степова зона (північно-степова під-зона, середньо-степова під-зона, сухо-степова під-зона), Кримські гори й Українські Карпати.

Особливості впливу географічного чинника на формування історико-культурної самобутності українців досліджували відомі науковці Д. Чижевський, О. Кульчицький, О. Рибчин та ін. Наприклад О. Кульчицький та І. Рибчин виокремили в географічному просторі України чотири головні смуги:

1. Низинну, степову смугу, яка пролягає «долішнім бігом Дніпра» і вздовж побережжя Чорного моря.

2. Височинну смугу лісостепу (від Поділля, Волині й Покуття до Бессарабії та височин Придніпров’я).

3. Смугу лісистих північних і північно-західних низовин (від пралісів околиць Біловежі майже до лісів, що розтягнулись на північ від Києва).

4. Гірську смугу (Карпат).

Вітчизняні культурологи велику увагу приділяли ролі степу в творенні українського типу людини та культури, наголошуючи, що саме ця територія якнайбільше спричинилася до усталення ментальних рис типового українця, котрий утілився у феномені козацтва (О. Кульчицький, Д. Чижевський, В. Янів].

Україну як географічний, геополітичний, історико-культурний простір дослідники визначають як територію “межовості‒перехідності-‒транзитності”, “биту дорогу між Європою та Азією чи Євразією”, територію “на краю” Сходу Європи й Заходу Азії та на шляху “із варяг у греки”, із скандинавсько-балтійської Півночі до чорноморсько-середземноморського Півдня”. Скажімо, вивчаючи геополітичне становище України, О. Кульчицький особливо зауважує феномен межовості української історії, людини і культури. На його думку, місце розташування України на перехресті історичних шляхів, між Сходом і Заходом, постійна напруга та відчуття небезпеки зумовили і появу драматичних сторінок в історії української культури, породили й особливий тип української людини, яку філософія ХХ ст. влучно назвала “межовою“. Цього твердження дотримувався, а в подальшому і розвивав В. Янів. Учений розрізняв чотири основні проекції української межовості: географічну, геополітичну, духовну і філософську. Він зазначав, що саме межовість українця формує центральну проблему української духовності.

Незважаючи на межовий характер українського геокультурного та геополітичного простору, науковці наголошують на його європейській визначеності..

Україна як сучасна держава – міжнародний, політико-правовий простір з чітко визначеними кордонами і столицею м. Київ. На політичній мапі світу Україна – це держава у Східній Європі, яка межує на заході з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, південному заході ‒ Молдовою, північному заході – Білоруссю, північному сході – Російською Федерацією. З півдня територію України омивають Чорне й Азовське моря. Це означає, що впродовж усієї історії передусім ці соціокультурні, політичні, господарські суб’єкти та сусідство з ними спричинили до формування специфіки української культурної та цивілізаційної самобутності. Домінуючою релігією в Україні є християнство. Головна грошова одиниця – гривня. Форма правління – президентсько-парламентська республіка. Форма державного устрою – унітарна держава. Законодавчий орган – однопалатний парламент (Верховна Рада), який складається з 450 депутатів, котрих обирають терміном на чотири роки.

У геополітичному визначенні сучасної України на особливу увагу заслуговує схема розташування і характер взаємодії “Україна‒Росія‒Польща”. Своєрідність історії та характер узаємодії між цими основними суб’єктами політичної історії сформували і особливий тип української цивілізації.Інколи їїкласифікують як межовий”, або “розколотий”. З одного боку, така цивілізація має спільний спадок із Європою (зокрема внаслідок свого формування в контексті Польської держави), а з іншого – вона зупинена у розвитку через вплив антиєвропейських ідеологій Росії (від слов’янофільства до євразизму).

Питання суб’єкта української культурної самобутностіналежить до вагомих і складних у вітчизняному культурознавстві. В науковій літературі воно висувається і формулюється як проблема етногенезу, походження українського народу. Існує багато теоретичних напрацювань з цього питання. Зупинимось лише на відомих. Серед науковців найпоширеніші два головних підходи до проблеми етногенезу, походження українців. Ці підходи відомі під назвами міграційної і автохтонної концепцій.

Теорія міграційного підходу ідентифікується передусім з іменами німецьких науковців Г.З.Байєра, Г.Ф.Міллера, А.М.Шльоцера, котрі у ХУІІІ ст. служили при російському царському дворі. Вони розвинули так звану норманську теорію, дуже популярну впродовж ХУІІІ‒ХХ ст. У поглядах цих представників доводилось, що варяги – германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани, є засновниками Київської Русі. Отже, стверджувалось: культура та цивілізація на території України ‒ продукт переселенців, тобто прийшлих, мігруючих народів, а не первісного, корінного населення. Схожі ідеї простежуємо в кельтській теорії, де предками українців вважають кельтські племена давньоримської провінції Норика, жителів якої грецькі хроністи називали слов’янами.

Згодом теорію міграційного підходу поповнили шовіністична, ірано-тюркська, сармато-скіфсько-гунська концепції (І. Огородник, В. Огородник).

Представники шовіністичної теорії з питань українського етногенезу ‒ М. Погодін та О. Волконський. Теоретики цього підходу використовували тезу, що до татаро-монгольської навали українців як окремого історико-культурного суб’єкта, народу в Києві не було, відтак не існує самостійної історичної одиниці ‒ український народ; є лише малоросійський ‒ відгалуження у розвитку великоруського.

Представники ірансько-тюркської концепції (наприклад, український етнограф К. Сосенко) вважають предками українців іранські племена роксолан. Основними аргументами на підтвердження цієї тези для них слугує походження назви “Русь” від роксолан, схожість звичаїв, релігійних обрядів, художніх символів, візерунків зі старо-іранськими. Подібні дослідження спостерігаємо і в авторів сармато–скіфсько‒гунської концепції, до яких зараховують О. Блока, І. Дзюбу, Г. Василенко.

Окремо розглянемо яфетську концепцію, пов’язану з іменами І. Огієнкa та Є. Маланюкa. Її вирізняє яскраво релігійне, православно-християнське скерування. Назва концепції походить від біблійного персонажа Яфета, одного з нащадків Ноя. Автори намагалися довести тривалість української історії, релігійні християнські корені українців. Яфетську концепцію можна назвати спробою сакралізації української історії, бажанням ствердити її європейські витоки та спрямування. Думаємо, яфетська концепція має право претендувати на звання міфологеми. Для кращого розуміння дамо таке визначення міфологеми: це - форма уявного зв’язку з вищими, надприродними силами, що охоплює питання божественного походження території, богообраності народу; священного знання, освячення, сакралізації історії. Нагадаємо: майже у кожного народу, зрілої спільноти є подібні легенди, історії, котрі наголошують на споконвічній причетності до вищих сфер. Міфологема (чи у цьому контексті національна міфологема культури) ‒ священний генокод, основна сакральна ідея, довкола якої вибудовуються всі питання національної культурної самобутності. Протилежної до міграційного підходу (проти-норманської, анти-варяжської) позиції дотримувалися М. Костомаров, М. Грушевський, Є. Маланюк, І. Мірчук, Д.Чижевський, О.Пріцак. Вони розробили так звану теорію автохтонного походження українців та їхньої культури. Цей підхід обстоював ідею самозародження Русі, наголошував на природно-територіальному вкоріненні українців, їхньої культури. Особливо гаряче цю ідею підтримував М. Грушевський, вважаючи не прийшлі, чужоземні племена, а корінне населення (автохтонів) за безпосередніх предків нашого народу.

В питанні суб’єкта історії української культури найобґрунтованішою та переконливою видається версія авторів “Енциклопедії українознавства”, де використані дослідження М.Костомарова, М.Грушевського, О.Пріцака, Д. Чижевського, І.Мірчука. Наведемо окремі її головні положення. До основних автохтонів України належать шість груп народів.

1.До-індоєвропейці – осіле хліборобське населення, творці трипільської культури (V‒ІІІ тисячоліття до н. е.); назва походить від села Трипілля біля Києва.

2.Індоєвропейці – войовничі кочові племена, творці культур Шумеру та Вавилону.

3. Іранці – скіфи (VІІ ст. до н. е.), сармати (ІV ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.), аляни.

4.Праслов’яни (венеди) (1 тисяч. до н. е. – 1 тисяч. н. е.); поєднання іранського елементу алян із праслов’янським венедами привело до утворення у УІ ст. групи антів, котрих дехто з дослідників вважає праукраїнцями; в історії України загальновідомий період культури антів.

5. Балканці ‒ серби (ІV‒ІХ ст.)

6. Протоалтайці: протомонголи (авари); проточуваші (гуни, болгари, хозари, печеніги); кипчаки (половці, нагайці, караїми, степові кримські татари); огузи (торки, турки-османи, гагаузи); ця група народів інколи об’єднується поняттям “тюрки”.

Відповідно до головної групи автохтонів в історії української культури автори згаданої енциклопедії розрізняють десять основних складників: 1) до-індоєвропейський; 2) індоєвропейський; 3) праслов’янський; 4) україно-балканський; 5) іранський; 6) алтайський; 7) античний; 8) германський; 9) візантійський; 10) західноєвропейський.

Автори цього підходу зазначають: злиття перших шести складників дає основу української культури, а чотири останні фіксують епохи культурного розвитку. Окремо наголосимо: саме М.Грушевський вважав антів за безпосередніх предків українців. На його думку, анти були епілогом нашої протоісторії, а історію ж нам дало християнство. Як зазначає вчений у праці “На порозі Нової України”, народ український, порівняно з великоруським, є народом західної культури (в українців чітко можна простежити тісні зв’язки з германською, кельтською культурою, вплив скандинавського елементу) і одним з найсильнішими східними впливами.

Сьогодні Україна ‒ складне поліетнічне та багатонаціональне ціле. Це означає, що на території України з давніх часів проживає велика кількість різних народів, народностей, узаємодія й історичне переплетення котрих привело до утворення української спільноти. Більшість населення сучасної території України вважають себе українцями за національністю. Окрім українців, тут живе ще понад 110 національностей та народностей. Багато українців проживають за кордоном на заробітках і в діаспорі. Друге місце за чисельністю в етнонаціональному складі України посідають росіяни. За ними ‒ білоруси, поляки, євреї, молдовани, угорці, болгари, румуни, греки, кримські татари, гагаузи та ін.

Український тип характеру, ментальності та культури. Питання української ментальності розкриваються в контексті проблем української душі, специфіки національного характеру українців, українського народного світогляду. Перелічені проблеми стали предметом особливої уваги таких дослідників, як М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, Д.Чижевський, І. Мірчук, Є. Маланюк, О. Кульчицький, В. Янів, М.Шлемкевич та ін. Згідно з даними “Енциклопедії українознавства”, одне з перших спостережень про давніх антів-українців залишив візантієць Маврикій (VІ ст.). За його описом, українців у давнину вирізняло громадоправство, емоційність, нестача авторитарної влади, волелюбність, гостинність, жіноча чесність і вірність, відсутність рабства (полонених згодом відпускали). Водночас із позитивними якостями Маврикій називає і моральні вади наших предків: нетривкість у характері, віроломність у договорах, незгода між собою, невміння приймати спільні рішення (оскільки кожен дотримується лише власного погляду) і багато князів.

Одне з ранніх компаративних досліджень із проблеми української ментальності належить М.Костомарову. Його відома праця “Дві руські народності” присвячена порівнянню духовних світів українців і росіян та побічно торкається культурної специфіки поляків і білорусів. На думку вченого, українці є народом, що живе радше почуттями, народом мрійливим і малопрактичним на противагу твердому, практичному, чітко зорганізованому та дисциплінованому духу росіян. Типологічними рисами духовної вдачі українців він називає поетичність, естетизм, ідеалізм, м’якість душевної організації. Українці згідно з М.Костомаровим, за типом ментальності ‒ душевної та духовної організації ‒ ближчі до поляків, а росіяни ‒ до білорусів.

Питання українського народного характеру, світогляду українців та особливостей українського типу культури й історії розглядалось і в творах Д. Чижевського “Нариси з історії філософії на Україні” та “Культурно-історичні епохи”. У праці “Нариси з історії філософії на Україні” автор виокремлює риси психічної вдачі українця та проектує їх у площину духовності, культури й історії. До типологічних рис української психіки він зараховує:

‒ емоційність, що найповніше виявляється в естетизмі та філософії серця;

індивідуалізм, найкращим прикладом якого є плюралістична етика Сковороди;

інтровертизм (самозаглиблення духу, духовне усамітнення, акцент на внутрішній досконалості);

‒ неспокій, рухливість (стремління до переходу в усе нові й нові форми, здатність до прийняття нового, тенденції до психічної еволюції, але і максимально негативні сторінки української історії – тенденція до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм).

Останні ‒ неспокій і рухливість – учений називає гіпотетичними. Особливості української психіки, за Д.Чижевським, найкраще постають у творчості Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича.

Емоційно-чуттєвий характер духовності, що виявив себе в кордоцентризмі, культі серця, визначив і специфіку духовного пізнання; це не стільки шлях науки, розуму, логіки та теорії, скільки процес досвідного знання, внутрішнього, пережитого. Звідси і провідні сфери в українській культурі – релігія, мораль, мистецтво, не стільки наукові, скільки духовні практики, спрямовані на вдосконалення самої людини, а не на зміну світу довкола себе.

У дослідженнях І.Мірчука акцентується на споконвічному, тісному зв’язку українців із природою, що породило і хліборобський тип культури, сформувало образ України як країни-житниці, звідси і культ матінки-землі як тої, що дає життя; український пантеїзм, утілений у народній міфології, язичництві. Однак Мірчук наголошує й на індивідуалізмі та християнському спрямуванні української культури, підтверджуючи європейськість українців.

Зауважимо: більшість вітчизняних науковців, серед котрих особливо вирізняються М. Грушевський, І. Мірчук, Д. Чижевський, В. Янів, визначають українську модель культури як різновид європейської, а її тип - як екзистенційно-бароковий,внутрішньосуперечливий і психологічно-напружений тип, де своєрідно переплелись риси Західної та Східної духовності.

До речі, культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюють за схемою дослідження М. Вебера. Видатний німецький культуролог, економіст, філософ, соціолог, зіставляючи східні та західні релігії, виявив численну низку смислових антиномій, згодом спрямованих у філософсько-культурологічну площину: якщо Захід – демократія (свобода, рівність), то Схід – деспо­тизм; Захід – аскеза, Схід – містика; Захід – наукове знання, раціональність, Схід – інтуїція, вживання у світ; Захід – динамізм, розвиток, Схід – непорушність, стабільність; Захід – модернізація, інновативність, Схід – традиційність, ритуал; Захід – “логос”, Схід – “дао”; Захід – індивідуалізм, особистість, Схід – колективізм, сім’я, клановість; Захід – активне техніко-технологічне пере­творення світу, Схід – досягнення гармонії з природним середовищем проживання і медитація; Захід – екстравертизм, націленість на перебудову, поліпшення зовнішнього світу, Схід – інтровертизм, орієнтація на внутрішню чистоту, гармонію і досконалість; Захід – капіталізм, буржуазність, Схід – комунізм, безкласове суспільство; Захід – ринок, Схід – базар та ін.

Отже, регіональне розрізнення культур, їхній поділ на західні й східні чи північні та південні фіксує не лише їхнє територіальне розташування (“Європа-Азія”), а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної орієнтації, основних світоглядних устано­вок, суспільно-економічних і політичних структур.

Упродовж тривалого часу проблема “Захід‒Схід” висувалась і розв'язувалась з погляду європоцентризму. Згідно з ним усі досяг­нення східних народів сприймались та оцінювались через імпера­тиви цінностей Західної цивілізації, що наклало тавро “меншовартісних” (варварських, відсталих, провінційних) на культурні здобутки Сходу. На сучасному етапі домінує погляд, за яким Захід і Схід, Північ та Південь є не вищою чи нижчою сходинками культурного прогресу, а різними й унікальними шляхами духовного розвитку людства, котрі не заперечують один одного, радше взаємодоповнюють і взаємозбагачують світову культуру. Так, вплив Заходу вияви­вся насамперед у сфері цивілізації – техніки, способів організації економіки й політичного життя. Вплив Сходу на Захід можна спостерігати у духовній сфері, виявленні великого інтересу до схід­ної філософії, релігії, етики.

У регіональному культурознавстві науковці все частіше говорять про існування межових, перехідних типів культур. Їхні духовні світи сформували на перетині культурних контекстів, а отже, поєднують риси і першого, і другого, а тому належать до так званих межових, пограничних типів культур. Особливості українських характеру, ментальності й культури у глобальному вимірі засвідчують і належність до європейського культурного дому, і межовий тип української моделі. Це позначилось також на специфіці характеру її духовності, що загалом визначають дослідники як складний, внутрішньосуперечливий, амбівалентний. Такий характер витворив і особливий екзистенційно-бароковий тип культури.

Проблема схеми історії української культури.Класиками української історіографії вважають В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького, Д. Дорошенка, М. Семчишина, І. Крип’якевича, О. Субтельного та ін. До них можна долучити і сучасних істориків, знаних не лише на теренах України, а й за кордоном, – Н. Яковенко та Я. Грицака. Безсумнівно, українська історіографія не обмежується лише переліченими іменами. Ми згадали лише найвидатніших з великої когорти вчених, дослідження яких перевірені часом. Одразу зауважимо, що найповніше дискусія стосовно питання специфіки української історії та особливостей її сучасного розуміння подана в авторки праці “Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України” Н. Яковенко.

У науковій літературі простежуємо різні підходи до питання історичної типології, часової схеми історії української культури. Відмінність цих підходів пояснюється різними принципами, критеріями класифікації, котрі беруться за основу. Історію можна розглядати з огляду державотворчих чинників. А це означає, що її схема буде грунтуватись і фокусуватись довкола центральної ідеї народження та становлення українців як окремої держави, політичного суб’єкта світової історії. Найрельєфніше державницький підхід до української історії спостерігаємо в “Історії України” Н. Полянської-Василенко, написаній 1964 р. (перше видання: Мюнхен, 1972–1976 рр.). Підтвердженням є сама назва розділів: “Українська держава ХVІІІ ст.”; “Політичний лад України-Гетьманщини”; “Україна під Польщею”; “Україна під чужою окупацією” та ін.

За основу української схеми історії науковці пропонують брати ідею національного відродження України. Така логіка української історії вирізняє концептуальні погляди відомого професора Йоркського університету в Торонто (Канада) О. Субтельного і простежується у праці “Україна: історія”. Тут відомий західний науковець, українець за походженням, виокремлює такі етапи українського розвитку.

1.Найдавніші часи.

2.Київська Русь.

3.Польсько-Литовська доба.

4.Козацька ера.

5.Під імперською владою.

6.Україна у ХХ ст.

Якщо ж хочуть наголосити на органічному зв’язку України та Європи, то беруть за основу європейську модель історії. За історичною ідентифікацією, Європа – це загальні етапи зародження та спільна лінія культурного розвитку європейських народів. Відтак традиційно вирізняють Античність як перед-етап європейської історії культури (ХІ‒ІХ ст. до н.е. – ІІІ‒V ст. н.е.); Середньовіччя (ІІІ‒V–ХV ст.); Ренесанс-Відродження (ХІV - ХVІ ст.); Новий час (ХVІІ‒ХІХ ст.) із такими ідейними проектами, як реформація (ХVІ ст.), контрреформація (XVI cт.), просвітництво, бароко, класицизм, романтизм (бароко і романтизм останнім часом розглядають окремими культурно-історичними епохами); Новітній етап – модерн, криза, постмодерн (ХХ ‒ початок ХХІ ст.). Цю схему можна назвати європоцентристською моделлю культурного розвитку. Європейський підхід до українського матеріалу одним з перших українській історіографії застосував І. Лисяк-Рудницький.

У культурологічному сенсі європейську природу української історії та культури обстоювали і розвивали І.Мірчук у праці “Історія української культури”, та Д. Чижевський у творі “Культурно-історичні епохи”. Наприклад, Д.Чижевський з цього приводу зауважував: “Сенс застосування загальноевропейської схеми культурного розвитку до українського минулого полягає в тому, що цим самим український культурний розвиток мусимо визнати складовим елементом загальноевропейського, українську культуру – елементом европейської цілості; коли український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що й европейський узагалі, то не тому, що Україна зазнавала зовнішніх “впливів”, а тому, що вона, як частина європейської культурної цілості переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість до якої належить”. В історії Європи, а отже й України, вчений виокремлює періоди Середньовіччя, Ренесансу, бароко, класицизму, романтизму, реалізму, неоромантизму, неокласицизму.

Д. Чижевський розробив теорію культурних хвиль історії. Історію Європи він схематично зобразив у вигляді єдиної хвилястої лінії. Єдина лінія європейської історії, підпорядкована принципові дуалізму, подвійності, виявляє себе у домінуванні раціональних чинників культури на Заході Європи й ірраціональних ‒ на її Сході. Хвилі засвідчують різні природні ритми, закономірності культур і постають як культурно-історичні епохи, періоди духовного піднесення чи спаду європейських народів. На думку автора, в українській моделі історії культури, незважаючи на її загальноєвропейську природу, ірраціональні чинники визначають особливу логіку культурного збагачення українців. Це пояснює і часи найбільшого культурного злету, серед котрих особливо вирізняються доба бароко, романтизм, неоромантизм. Можна домислити за Д.Чижевським, що доба постмодерну з її характером і типологічними ознаками кризи може також стати періодом великих можливостей і культурного зростання для українців.

Сучасний підхід до історії України, спроба її новітнього переосмислення, реконструкції спостерігаємо в автора праці “Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України” Н.Яковенко. Дослідниця намагається відійти від певної заідеологізованості, політизації історичного тла України і розглянути український розвиток з позицій гуманізму. Вона визначає свій підхід, як спробу звести історію з високого п’ядесталу науки про суспільство до живої людини цього суспільства. Тому спеціальна увага в своєму нарисі приділена людині – її правам і обов’язкам, способам групування в колективи, звичній поведінці та ймовірним причинам зміни її стереотипів у моменти руйнування старих цінностей, уявленням про справедливу владу й особистий обов’язок, морально дозволене і табуйоване, ставлення до «своїх» і «чужих» тощо. Такий підхід авторки, з її розумінням мотивації та специфіки історичної логіки культури, виявляє нашу з нею спорідненість, зокрема в частині теоретико-методологічних засад до історії культури.

Схожі думки прозвучали на одній з наукових конференцій (Італія, листопад 2004 р.) з проблеми взаємовідносин України та Європи і були озвучені одним з найстаріших європейських славістів Х.Роте (Боннський університет). Відомий учений у доповіді наголосив, що Україна, врешті-решт, має визначити свій шлях в історії сама і не лише через зовнішню політику, а насамперед - через культурне самоусвідомлення, чесне бачення історії без жалю до себе.

Отже, підсумовуючи матеріал, доходимо таких висновків.Українська культура – скарбниця творчих і ціннісних надбань українців у сферах релігії, науки, філософії, моралі, права, мистецтва. Ці надбання фіксують належну якість і необхідні умови творення життя в Україні, рівень повноти та ступінь осмисленості самостійного буття українців.

Як явище історичне українська культура фіксує особливий шлях творчих пошуків і здобутків українців на різних етапах становлення. Такі здобутки утримують віковий досвід попередніх поколінь, трансформованих у сьогодення бажаннями і діями всіх українців єднатись заради спільного блага України й процвітання нашої домівки, нашої Батьківщини.

В історії культурного становлення України найбільший вплив мала Європа. Тому українська культура становить невід’ємний елемент європейського культурного простору, історії та культури. Це означає, що в її розвитку можна простежити всі етапи європоцентристської схеми історії, котрі на українському грунті набували особливої форми.

Зауважуючи особливості народної вдачі, характеру українців, дослідники в історико-культурному поступі України найчастіше вирізняють періоди бароко, романтизму, постмодерну. Власне на ці періоди припадають найвищі досягнення українців у сфері духу. В національно-культурному становленні особливий інтерес викликають періоди Київської Русі, Козацької держави, національно-культурного відродження і сьогодення. У такі історичні періоди можна простежити формування українського суб’єкта як соціокультурної спільноти, його утвердження як самобутньої й автономної одиниці світової історії культури.

Феномен української культури формувався на перехресті різних духовних світів Сходу і Заходу, Півдня та Півночі. Він визначається як межовий за характером, екзистенційно-бароковий за типом. Межовий характер акцентує на великій ролі кризових явищ у культурі й історії та необхідностях їх подолання, вироблення імунітету перед викликами долі. Тому знаковими періодами в історії України стали Відродження, бароко і романтизм – епохи, де найбільше виявився дух боротьби за оздоровлення культури та історії.

Думається, що плідним підходом у розгляді проблеми культурної самобутності України та її історії є визначення її як межового типу, моделі, котра перебуває в ситуації “між”. Звідси і шлях розв’язання проблем українського буття культури ‒ через ґрунтовне розроблення “філософії межі” в процесі набуття мудрості й знань, що вона дає. Такий підхід приводить до усвідомлення: Україна має стати місцем народження нового. Для цього вона повинна адекватно зрозуміти причини власних проблем і негараздів, позбутись внутрішньої невизначеності, конфліктності, напруженості й виробити у собі здатність слухати, сприймати та конструктивно об’єднувати різні погляди з питань благоустрою і процвітання українців заради кращого майбутнього України.

Використовуючи символічні значення межі, наголосимо: така Нова Україна має бути прірвою для різних виявів зла, агресії (відкритих і скритих форм насильства), ненависті, лукавства та мостом для Добра ‒ територієюБлага, місця укоріненості Правди, Свободи, Любові та Справедливості. Лише така нова цілісність, культурний простір можуть стати привабливими для інших.



1308592885543970.html
1308709109512759.html
    PR.RU™