бестселер – це така книга, яка має кількість копій аномально більшу за інші книги, написані та надруковані приблизно в один і той самий час  

бестселер – це така книга, яка має кількість копій аномально більшу за інші книги, написані та надруковані приблизно в один і той самий час

ЗОШИТ

4. Нар. 15 лютого 1960 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. український письменник, кіносценарист. Член Національної спілки письменників України і Національної спілки кінематографістів України. Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя». Твори Жовни видано в Токіо та Нью-Йорку.За оповіданнями Олександра Жовни «Партитура на могильному камені», «S. H. Second hand», «Експеримент» знято фільми 2008 року дебютував як режисер, екранізувавши власну драму «Маленьке життя». Стрічка взяла участь у кінофестивалях «Покров» та «Молодість», а 20 листопада 2008 року відбулася її благодійна презентація. В особі О. Жовни поєднуються письменник, режисер і сценарист, Тематика його творів відповідає духу та настроям 90-их р. смуток, соціальна апатія, лікарні для душевнохворих, вбивства, безглузді смерті, безробіття і пошук себе на руїнах радянської імперії. Його герої маленькі та непомітні, яким автор залишає шанс змінити своє життя, зробити свій вибір. «Моя творчість не дуже світла. Проте мені здається, що саме тужний, сумний, а не щасливий фінал книги формує справжню добру людину, яка не схоче нести у світ зло», - так говорить про свою творчість О. Жовна. Його повість «Маленьке життя» — тонко резонує з головною заповіддю любові «Люби ближнього свого, як самого себе». Події твору розгортаються півтора століття тому на загубленому серед лісів хуторі, де панував голод. ьний. Ти все можеш».

Видані книги:

· Вдовушка: Оповідання та повісті.

· Маленьке життя: Оповідання: [Для середнього шкільного віку]

· Її тіло пахло зимовими яблуками: Оповідання та повісті.

Твори цього письменника глибоко психологічні, прості та щемливі, зрозумілі дорослим і дітям. Жовна пише прозу, яка легко проектується на кіноплівку.

Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя». Твори Жовни видано в Токіо та Нью-Йорку.

За оповіданнями Олександра Жовни «Партитура на могильному камені», «S. H. Second hand», «Експеримент» знято фільми «Партитура на могильному камені» (1995), «Second hand» (обидва — режисер Ярослав Лупій), «Ніч світла» (режисер — Роман Балаян).

2008 року Олександр Жовна дебютував як режисер, екранізувавши власну драму «Маленьке життя». Стрічка взяла участь у кінофестивалях «Покров» та «Молодість», а 20 листопада 2008 року відбулася її благодійна презентація в Будинку кіно Києва в рамках соціального проекту «Народний кінозал» Групи компаній «Фокстрот».



Олександр Жовна — лауреат кількох літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв «Коронація слова» 2000 року здобув диплом за кіносценарій «Дорога», 2001 року — за сценарій «Експеримент», 2003 року — за сценарій «Вдовушка».

5. По́вість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням.

Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Це пов’язано з тим, відпав загальнообов'язковий для СРСР стиль соціалістичного реалізму та було скасовано радянську цензуру. Українська література отримала свободу, відкритість для іноземних впливів та можливість контактів з літературами інших країн. У цей час формуються своєрідні риси художньої літератури України, а саме: звернення до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використання нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті, транснаціональний характер, тобто спроба письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми, розмаїття та змішання жанрів і стилів, (детективна, фантастична, містична, історична, філософська проза, що представлена есеями, оповіданнями, новелами, повістями, романами) Окрему увагу слід звернути на мову сучасних художніх творів: це або використання вишуканої, надінтелектуальної мови, або свідоме використання суржику, зниженої, часто нецензурної лексики. Можна сказати, що мова сучасних художніх творів багато говорить про авторське «я». Як і раніше, багато письменників сучасності працюють у жанрі повісті.



Сьогодні серед письменників дуже популярною є тема українських національно-визвольних змагань 40-50-х років під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства. Свій погляд на дані події висловив і письменник Михайло Андрусяк. Він є автором художньо-документальних повістей «Студені милі», «Ув'язнена скрипка», «Криваві роси сорокових», «Грані болю», «Брати грому». Пилип Станіславський у повістях «Протистояння. Інша реальність. Повітряні чорнороби війни» та «Йшов четвертий день війни»

В сучасній літературі важливе місце повість посідає у творчості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського. Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична. Сьогодні серед письменників дуже популярною є тема українських національно-визвольних змагань 40-50-х років під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства. Свій погляд на дані події висловив і письменник Михайло Андрусяк. Він є автором художньо-документальних повістей «Студені милі», «Ув'язнена скрипка», «Криваві роси сорокових», «Грані болю», «Брати грому»

Пилип Станіславськийу повістях «Протистояння. Інша реальність. Повітряні чорнороби війни» та «Йшов четвертий день війни» зображує альтернативний світ, у якому утримася гетьманат Павла Скоропадського. Гетьман утримав владу, якимось чином домовився з німцями, відбив корпус Муравйова та інших інтервентів, і протягом двадцяти років на сучасній території України існувала єдина, міцна у економічному та військовому плані, не русифікована Українська держава. Сучасна укр повість є дуже популярною, віддзеркалювання свого часу. Вона вміщає іноді більше правди , ніж історичні чи документальні Особливо колоритною є літературна творчість сучасних жінок-письменниць України. Серед сучасних письменниць можна виділити авторку повістей: Москалиця”,”Солодка Даруся” - Марію Матіос.

6. Даниленко Володимир Григорович - український прозаїк, літературознавець, критик. Нар. в с. Туровець Житомирського району. Закінчив факультет філології Житомирського педагогічного інституту. Працював у Житомирі завідувачем відділу культури, згодо Найкращі зразки української новелістики за останні 15 років (К.: Генеза, 1997), «Опудало»: Українська прозова сатира, гумор, іронія 80-90-х років двадцятого століття (К.: Генеза, 1997) та «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа» м у Києві - заступником редактора журналу «Слово і час». У Житомирі упорядкував і випустив збірку п′яти житомирських поетів «Тен-клуб» (1994), яка стала помітною подією у культурному житті міста і викликала невдоволення владних структур, через що його ледь не звільнили з роботи.На захист Володимира виступили відомі літератори, а справа набула такого широкого розголосу, що про неї писала й

Володимир успішно виступає як продюсер різних літературних проектів, організував всеукраїнські конкурси популярної літератури «Золотий Бабай» та «Коронація слави». Лауреат премії ім. І. Огієнка (1999) і «Благовіст» (1999) та переможець літературного конкурсу гумору і сатири (1995) організованого Союзом українців Америки. Як літературознавець і літературний критик виступає принагідно і під псевдонімом В. Григорович. Член національної спілки письменників України. Живе у Києві.

Володимир Даниленко - автор книги прози «Місто Тіровиван» (Львів: Кальварія, 2001), «Сон із дзьоба стрижа» (Львів: Пірянда, 2006) та низки літературознавчих і критичних статей, Проза Володимира Даниленка - це постійне і безперервне експериментування з формою і стилем. Вона пружна й позбавлена будь-якої сентиментальності, часом видається дещо холодною Найвідомішим його літературно-міфічним витвором є т. зв. «Житомирська прозова школа», за що він разом з Є. Концевичем та В. Шевчуком навіть отримав премію ім. І. Огієнка як один із авторів антології «Вечеря на дванадцять персон» - за твори, визначальні для цієї школи, яка стала національним явищем сучасної української прози.

7.Роман (франц. – roman, нім. – Roman, англ. – novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком.

В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Похорон богів» І. Білика, «Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Вир» Г. Тютюнника, «Собор» О. Гончара), фантастичний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гончара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука, «Прелюди Гоголя», «Осії Гоголя» Г. Колісника), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо. За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного).

Сучасний укр. жіночий роман є дуже поп.
Колоритною є літературна творчість сучасних жінок-письменниць України. Тут - Оксані Забужко: скандальний роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996) став першим бестселером у пострадянській Україні. Жіноча проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий рівень національної літератури. Сучасна українська жіноча проза дала вітчизняній літературі такі імена як І. Роздобудько, Г. Тарасюк, Л. Романчук, М. Матіос та іншіПрагнення віднайти істину інколи стає значно сильнішим, аніж сама людина. Азарт пізнання незвіданого заворожує наш інстинкт самозбереження. Тому для себе небезпечні таємниці – в детективах. Сучасні майстри детективного жанру у своїх творах намагаються залучити читача до співпраці та співпереживання. Вони чудово вміють передати ті почуття, які охоплюють їх під час написання. Тому їх книги читають на одному подиху. Близьким «родичем», детективного жанру є фантастика (розв’язують історичні загадки за допомогою фантастичних гіпотез).
Окреме місце в сучасній українській фантастиці займають твори подружжя Дяченків. Вже перші їх книги були тепло зустрінуті критикою і вдячно — читачами. Марина та Сергій Дяченки є лауреатами майже всіх премій в галузі фантастики. Також можна виділити А Кокотюха. В. Кузьменка, Я. Дубилянську та інших.
Історичні твори українських авторів характерні широтою тематичного діапазону – від доби Київської Русі до переломних подій минулого століття . Історичні романи, у першу чергу, це – єдність поколінь, спадкоємність духовних традицій, пріоритет загальнолюдських цінностей, усвідомлення того, що без збереження надбань неможливий. В укрліт - історичного роману вважаються , «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча».

8. Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі.

У 1961 р. дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві».. Навесні 1961 р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» . На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». .

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001).

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

Він працює над актуалізацією старокиївської літературної тематики та літератури середньої доби: роман «На полі смиренному» (1982), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), упорядкування в перекладах на сучасну літературну мову збірки любовної лірики 16 — 19 століть «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» у журналі «Київ» 1986 — 87, та інше.

Укр.. письменник-шестидесятник, майстер психологічної прози, автор ряду літературознавчих та публіцистичних праць. Нар. у місті Житомирі. Збірка оповідань і повістей: «Серед тижня» (1967), «Набережна 12» і «Середохрестя» (1968), «Вечір святої осени» (1969), «Крик півня на світанку» (1979), «Двоє на березі» (1984) та ін. Працює також над актуалізацією старокиїв. літ. тематики та літератури середньої доби: роман «На полі смиренному» (1982), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), упорядкування в перекладах на суч. літ. мову зб. любовної лірики 16 — 19 ст. «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» . « та ін. Коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій(1965). У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею»). У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворого режиму). У 1967р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.
У 1969 р. він написав повість «Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань. У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

9. Станіславський феномен було сформовано як явище в 1992 році. Це група письменників, об’єднаних постмодерним способом творчого мислення. Творча та організаційна діяльність цієї групи уможливила низку синтетичних проектів, які відкрили і довели до певної повноти ознак постмодерний дискурс в українській сучасній літературі. Серед цих проектів стрижневу позицію займали і займають концептуальні часописи «Четвер» «Плерома», редакційні проекти Юрія Андруховича під егідою часопису «Перевал». Не буде коректним долучати до Станіславського феномену всіх літераторів, які мешкають в Івано-Франківську. Станіславський феномен обіймає своєю плеромічністю список письменників та креаторів візуального терену, які волять себе у текстах через ситуацію постмодернізму: Юрій Андрухович, Володимир Єшкілєв, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Галина Петросаняк, Марія Микицей, Ярослав Довган та інші. Дискусійним є твердження, що на базі Станіславського феномену склалась «станіславська знаково-ігрова школа письменства», яку іноді ще визначають як «станіславсько-львівську школу».

Володимир Єшкілєв трактує Станіславський феномен як специфічне «явище-гібрид», яке виникло внаслідок запозичення постмодерном прийнятих елементів зі світової літератури і мічурінським способом їх зчеплення до неприйнятих українських реалій. Соціальне є тлом,на якому розвивається біографія. Таня Малярчук «Згори вниз», Марія Вайно «Жінк аз келихом дощу» Марічка Дзюба «Укриті небом».

Станіславський феномен — феномен наявності у місті Івано-Франківську групи письменників та художників, у творчості яких найбільш рафіновано були інстальовані цінності знакового списку українського постмодерного дискурсу. Творча та організаційна діяльність цієї групи уможливила низку синтетичних проектів, які відкрили і довели до певної повноти ознак постмодерний дискурс в українській сучасній літературі. Серед цих проектів стрижневу позицію займали і займають концептуальні часописи «Четвер», «Плерома», редакційні проекти Юрія Андруховича під егідою часопису «Перевал». У ширшому культурологічному аспекті Станіславський феномен коректно розглядати як виникнення «специфічної соціокультурної ситуації» (Іздрик), географічно локалізованої у Івано-Франківську, що розгорталась і знаково, проектно та організаційно кристалізувалась 1989–1996 рр. Історичним тлом для Станіславського феномену став розпад СРСР та ситуація культурної «відкритості», котра обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат, необхідність неорганічного стрибкоподібного переходу від літератури, де домінував ТР-дискурс, до світового літературного метаґештальту постмодерного дискурсу. Не буде коректним долучати до Станіславського феномену всіх літераторів, які мешкають в Івано-Франківську. Станіславський феномен обіймає своєю плеромічністю список письменників та креаторів візуального терену, які волять себе у текстах через ситуацію постмодернізму: Юрій Андрухович, Володимир Єшкілєв, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Галина Петросаняк, Марія Микицей, Ярослав Довган та інші. Дискусійним є твердження, що на базі Станіславського феномену склалась «станіславська знаково-ігрова школа письменства», яку іноді ще визначають як «станіславсько-львівську школу».

10. Ю́рій Па́влович Винничу́к — український журналіст, письменник, редактор. Освіту здобув у Прикарпатському університеті імені В. Стефаника 1987—1991 — режисер Львівського естрадного театру «Не журись!». Був автором сценаріїв для вистав «Не журись!» та пісенних текстів. У 1990 покинув театр і разом зі Стефком Оробцем створив «Кабарет Юрця і Стефця».

Збірки прози «Спалах» (1990), «Вікна застиглого часу» (2001), «Місце для Дракона» (2002), ), повістей: «Ласкаво просимо в Щуроград» (1992), «Діви ночі» (1992, 1995, 2003), «Житіє гаремноє» (1996), романів «Мальва Ланда» (2000) і «Танґо смерті» (2012), краєзнавчих книг: «Легенди Львова» (6 видань, 1999–2003), «Кнайпи Львова» (2000, 2001), «Таємниці львівської кави» (2001), міфологічної енциклопедії «Книга бестій» (2003).

Упорядник антологій української фантастики ХІХ століття «Огнений змій» (1989), української літературної казки ХІХ століття «Срібна книга казок» (

Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії та інш ).Автор перекладів з англійської, валлійської, слов'янських мов. Переклав з чеської мови твори Богуміла Грабала: «Вар'яти» (Вибрана проза)..

творчість найбільшим його як письменника здобутком є роман «Мальва Ланда» скупчення безмежної Винничукової фантазії, сміливого гумору, спокусливого, подекуди хтивого, еротизму. В цьому романі, насиченому дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету, комічне займає одне з чільних місць. Що й не дивно, адже автор відомий також як збирач і поціновувач народного гумору. У романі комічне концентрується в окремому світі, що чимось нагадує сон чи дитячу фантазію, у реальності, вигаданій автором. Іронічною є вже сама форма, що її обрав автор для фантастичного світу, у якому розгортаються події твору. Сконструйований Винничуком мікрокосмос – це львівська сміттярка. Вочевидь, таким чином автор іронізує стосовно нашого теперішнього світу, у якому продукти людської діяльності витісняють природу. Замість метеликів тут пурхають майтелики, змій замінили електричні дроти тощо. Говорити про іронію, а не про сатиру, нам дає право той факт, що автор не зображує цю реальність як щось цілком негативне. Навпаки – це місце, де збуваються мрії. Тут діють свої правила, фізичні закони та мораль. Сміється Винничук і з приводу надмірно романтичного українського націоналізму. «Убий підараса» - мало не заарештували, новела «роза кнукельбаум».

11. Драматургія - особливий вид літератури, що має діалогічну форму і призначена для сценічного втілення. Отже, драматургія – це життя на сцені персонажів, які оживають у п'єсі і відтворюють реальне життя, яке сповнене суперечностями і конфліктами. Кожна створена п'єса драматургом – це і є реальність, і для створення п'єси потрібно дуже багато талановитих людей.

Сучасна українська драматургія – то маловивчена сфера літературної діяльності, котра перебуває в стані перманентного становлення. За винятком небагатьох творів, котрі належать до так званих “класичної української драми”, сучасна українська драматургія становить корпус текстів, майже повністю позбавлених актуальності.

Українська драматургія останніх десятиліть ХІХ — початку
ХХ ст. явила літературі і театру новаторські концептуально, різнопланові за стильовими ознаками, художнім мисленням сценічні твори. Ядром цього потужного мистецького потоку стала «нова драма». Її символіка, зосередженість на внутрішній боротьбі характерів, пристрасна дискусійність, наповненість психологічно-екзистенційними ситуаціями означили відхід у слові і театральній дії від традиційної драми, утвердження нових стильових, виражальних можливостей у письмі та на сцені. Той бурхливий у розвитку української драматургії, театру, театральної критики час відкрив простір для реалізації таланту великого грона новаторськи налаштованих драматургів і театральних діячів, творив нового читача і глядача. Найсуголоснішою йому передусім була драматична творчість І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, Олександра Олеся, В. Винниченка.

Одним із прогресивних молодих драматургів є – Неда Неждана. Вона свого героя перевтілює у іншу особистість. Її п’єса „Мільйон парашутиків” вводить у практику теорію гри. Головна героїня – молода дівчина, на долю якої випало прожити один останній день з життя іншої жінки. Саме завдяки акторській грі головна героїня бореться сама з собою. Цікава мова п’єси. На думку драматурга, це зручна нагода поговорити на різноманітні теми з найкращим співрозмовником – із самим собою. Мета такої розмови – знайти відповідь на питання: “Заради чого жити?” У двадцятип’ятирічної єврейської дівчини усе що було – це два друга, яких уже немає поруч, розбита скрипка та загублене кохання. І лише одна мрія надає наснаги на життя – це ненароджена дитина, якій так і не вдасться розповісти казку про мільйон парашутиків. Заради цього і залишає дівчина цей щоденник, щоб хтось інший втілив її казку. Щоб хтось інший продовжив гру, бо це єдине, що є у людському житті, що робить кожного щасливим. Політ й соц нестабільн ХХІ ст. - розвиток жанру антиутопії у сучасній український драматургії. Найяскр. представником якої виступає поет, драматург, прозаїк, перекладач О. Ірванець.

12. «Польові дослідження з українського сексу» – роман Оксани Забужко, який став помітною подією в укр літ житті вже після першої публікації у 1996 році через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про укр та жіночу ідентичність. Сюжет роману – складні стосунки української поетеси, що приїхала викладати в США, та амбітного скульптора. Це один з перших феміністичних романів в українській літературі. Перевидавався десять разів в Україні. Книга Оксани Забужко «Шевченків міф України» привертає увагу тим, що в ній вона намагається розкрити вплив Шевченка і його творчості на свідомість українців. Те, що вперше вражає у віршах Шевченка, є не сила зображування, а сила зображуваного, що проникає у свідомість людини.Ще одна цікава книга Оксани Забужко присвячена вивченню феномену Лесі Українки «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Сама Оксана Забужко сказала: “Ця книга – спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в укр культурі чужинкою. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Робить вона це і в даній книзі: Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ століття?
«Музей Покинутих Секретів» – роман Оксани Забужко, виданий у 2009 році, який критики назвали шедевром, а авторку стали порівнювати з Достоєвським і Томасо Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го року. Це роман про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
Оксана Забужко є автором повістей. Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших. А головне те, що письменниця, використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло. З'ясування сутності сюжету як того компонента твору, що поєднує його форму і зміст в органічну цілісність, можна визначити як самі складники сюжету. «Сестро- сестро».

Оксана Забужко - українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. Її твори вже встигли завоювати любов читачів і визнання критики в Україні та за кордоном.

У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного "дописемного" віку. Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху "Вітрила".

В Україні Забужко від 1996 залишається найпопулярнішим україномовним автором. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок - "Травневий іній" (1985), "Диригент останньої свічки" (1990) та однієї перекладної англійською мовою - "Королівство Повалених статуй" (1996), повісті "Інопланетянка" (1992), літературно-філосовських студій "Дві культури" (1990). Спроба філософського аналізу" (1997р.), роману "Польові дослідження з українського сексу" (1994р.), повісті "Казка про калинову сопілку" (1999р.),оповідань "Сестро, сестро".

Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, та мають своїх прихильників у США.

Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка, Фундації Ковалевих, Департаменту культури м. Мюнхена, Департаменту культури м. Ґрац та ін.

У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 «Найвпливовіших людей в Україні»

13. ЕСЕ – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки Одним із пріоритетних напрямів суч наук досліджень - укр есеїстика як част нац духовної культури. Це вже визнано вченими (О. Баган, С. Квіт, Т. Гундорова, Г. Швець) та академічною наукою починаючи з XIX ст. Різноманітні міжнародні премії та увага спільноти свідчать про актуальність і значущість їхніх ідейно-естетичних та художніх здобутків. Серед есеїстів відомі передовсім Юрій Андрухович ( книга «Дезорієнтація на місцевості», ), Оксана Забужко (крик україни» (звертається до європейців по допомогу. Бо вибори – не чесні), «укр солідарність»(ми все обговорюємо за місяць до події, а не за рік). Збірки «let my people go», «репортаж із 2000 року».), Василь Махно, Олександр Бойченко, Анатолій Дністровий, Микола Рябчук (есе«Залежність від шляху i коридор можливостей», в якому він роздумує про перспективи творення громадянського суспільства в Україні та проблему довіри. «Остаточне рішення щодо свого майбутнього зроблять самі українці, – пише М. Рябчук. – Бо хоч якою важливою є «залежність від шляху», вона окреслює лише певну траєкторію, по якій можна рухатися швидше або повільніше, а можна й істотно її змінювати».), Віталій Жежера, Андрій Бондар, Юрко Прохасько, Галина Пагуляк, , В. Медвідя, К. Москальця ("Людина на крижині")

Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

Євген Баран. Митець, літературознавець, есеїст. Це ім’я для мене вже в пантеоні класиків української літературної критики. Цю постать сміливо можна поставити в один ряд із С. Єфремовим, М. Євшаном, М. Драгомановим, О. Білецьким. За плечима у цього добродія вже більше десятка книжок, літературні премії, велика кількість публікацій, визнання в літературних колах та поза ними

14. Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині у родині гуцулівПерші вірші надрукувала у 15 років.

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, була серед тих, хто згодом домігся присвоєння навчальному закладу імені «буковинського соловейка» — поета Юрія Федьковича. Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».

З листопада 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка .

2011 - член журі літературного конкурсу «Юне слово». Має неофіційний титул «найпліднішої письменниці України».Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грант-дамою української літератури»/

Збірки віршів:«З трави і листя» (1982)

Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами.

Проза Марії Матіос, будучи оригінальним і самобутнім явищем, максимально відповідає ідейно-стильовим параметрам української літератури порогу тисячоліть. Окремі грані творчої еволюції письменниці зауважено у відгуках І. Андрусяка, Є. Барана, А. Богуславської, Я. Голобородька, Т. Дзюби, А. Дімарова, Д. Дроздовського, П. Осадчука, Д. Павличка, І. Римарука, Р. Семківа, В. Соболь, Т. Тебешевської, С. Філоненко, Б. Червака, М. Якубовської та ін. Про неї охоче пишуть тижневики «Друг читача», «Голос України», «Літературна Україна», «Дзеркало тижня» та ін. Проте, незважаючи на посилену увагу до цієї постаті з боку критиків і літературознавців, її надбання вивчене ще недостатньо, навіть сукупно наявні на сьогодні розвідки чітко не вимальовують константних особливостей епічного дискурсу М. Матіос, риси творчого портрета і художнього стилю прозаїка проявлені лише частково.

15. Найвідомішими прозаїками Буковини є Марія Матіос з своїм надзвичайним доробком робіт. Марія Матіос – одна з найпопулярніших сьогодні українських письменниць. Лауреат Шевченківської премії та професійний держслужбовець. На вистави за мотивами її романів збираються аншлаги.

Васи́ль Дми́трович Кожеля́нко (1 січня 1957, с Кам'яна Сторожинецького р-н Чернівецької обл —22 серпня 2008) — укр поет, прозаїк. Жив і працював у рідному селі. Проза Кожелянка - одне з найцікавіших і найзагадковіших явищ суч укр прози. Автор 4 поетичних книг, 10 романів та 2-х книг малої прози, вкупі з 5-ма п’єсами у співавторстві з Володимиром Сердюком. «дезертир»

Гали́на Тимофі́ївна Тарасю́к — укр поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член НСПУ (1977—2009), АУП, Нац спілки В 1968 році через гоніння за «націоналістичні погляди» змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філфак Чернівецького нац унів ім Ю.Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській райгазеті «Прапор перемоги», обл та міськ часописах «Молодий буков.», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному ТБ. Була редактором 1 в країні демократичної газети «Час». Автор творів:”Між пеклом і раєм”,романа –антиутопії „Цінь – Гуань-Гонь”

Миха́йло Григо́рович Івасю́к (*25 листопада 1917 — †5 лютого 1995) — письменник, літературознавець, фольклорист, педагог, громадський та культурний діяч, батько Володимира Івасюка.

Творчість

Як мало не кожен український прозаїк, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші склав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір'ю Олександрою Василівною, котра не вміла ні читати, ні писати, але тонко відчувала ритм та образне слово, пам'ятала силу-силенну пісень і казок. Вже ставши справжнім письменником, включив записані від матері казки, балади, пісні до своїх фольклорних видань: «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971).

З прозовими творами Михайло Івасюк виступає від початку 50-х. Перша його повість «Чуєш, брате мій» (1957), яку ще в рукопису поблагословила Ірина Вільде, трансформувалася невдовзі в роман «Червоні троянди» (1960). А по тому, як з'явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978), вона ж відзначила, що М. Івасюк — письменник, який «має свою улюблену тему, свій стиль і художницьке світобачення».Цією темою було для нього довгий час життя Північної Буковини 30-х — початку 40-х років XX-го століття. Відтак увагою прозаїка заволоділи інші часові й географічні координати.

Ще глибші пласти буковинської історії, пов'язані з Шипинською землею XIV ст., художньо відкрив М. Івасюк для світу в романі «Турнір королівських блазнів» («Дзвін», 1994, №№ 5-6, окреме видання — 1997 р.). Але Михайло Григорович таки не побачив виданий окремою книгою роман.

На схилі віку письменник опублікував у журналі «Жовтень» (1988, №№ 9-10) повість «Монолог перед обличчям сина», якій належить особливе місце серед численних історико-біографічних творів минулого десятиріччя, бо то не просто повість-біографія, то повість-реквієм, пронизана щемливою батьківською любов'ю, як і поетичний цикл «Елегії для сина» та поема «Привиди».У 80-ті — на початку 90-х років М. Івасюк звертається до теми Півночі, підказаної його вимушеним перебуванням на берегах Печори. Та якщо в романі «Пташка піднебесна» (1984), написаному на матеріалі життя лікарні, де працював автор, акцентовано на моментах людяності, то в романі «У царстві вертухаїв»(друкувалися фрагменти в періодиці) постає інша Північ — анти-людяна, жорстока, злочинна, доведена до такого стану більшовицьким режимом.У здійсненій письменником літературній редакції ідуть на кону театрів п'єси С. Воробкевича та С. Яричевського. В доробку М. Івасюка-фольклориста сотні записаних і впорядкованих народних перлин, з яких склалися, зокрема, книги «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Буковини» (1973) та підготовлена до друку «Золота карета». Як літературознавець він опублікував десятки статей, видав великий том творів С. Воробкевича (1986), підготував аналогічну книгу С. Яричевського.

16. Народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. 1968 року переїхала на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Державного університету.

Автор понад двох десятків книг, зокрема:

Збірок поезії: «Смерековий міст» ,«Множина» , «Світло джерела» , «Жайворове поле» , «Горельєфи» ,«Сотворіння гнізда», «На трійцю дощ», вибраного (поезія і проза) «Любов і гріх Марії Магдалини» .

Прозових книг: «Дама останнього лицаря» (збірка новел) «Між пеклом і раєм» (роман) «Жіночі романи» .«Янгол з України» , «Новели» , «Трепанація» , «Храм на болоті» (роман), «Цінь Хуань ґонь» (роман) , «Короткий танець на Віденськім балу», «Ковчег для метеликів» (новели), «Сестра моєї самотності» (роман) .

А також сотень публікацій, рецензій, критичних, публіцистичних статей, надрукованих в різних періодичних виданнях, на захист простих людей, соціальних завоювань, духовності та української мови.

Лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (1998 р.), Всеукраїнської літературної премії імені Володимира Сосюри (1999), Премії Ліги українських меценатів (2000 р.), Державної літературної премії імені Олеся Гончара (2006 р.), Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди (2007 р.), літературно-мистецької премії ім. Ольги Кобилянської (2008 р.), літературної премії ім. Григорія Косинки (2008 р.), літературно-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького (2009 р.) премії журналів «Жінка», «Німчич», «Березіль» та родини Нитченків за кращий твір року (п’ять раз).

17. У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-станіславська)" і "київсько-житомирська" школи. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки, а "житомирська" — на дослідження екзистенційних глибин людини, обсервацію любові, жаху, смерті". Н. Білоцерківець вказує на культивацію цими школами різних типів героїв. "Герої галицько-станіславської школи — рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання. Герої київсько-житомирської школи обтяжені патологічною свідомістю". Ці школи представляють сучасний український поет-модерн — метод, напрям і стиль. Ю. Ковалів вважає "галицьку" і "житомирську" школи ефемерними утвореннями, які, за його словами, "ще не оформившись, зникають із простору письменства". Думка Ю. Коваліва заслуговує на увагу.

На сьогодні Ю.Андрухович займає вагоме місце в галицькій прозовій

школі. Так, В.Даниленко пише: ”... галицька прозова школа... неоднорідна, в

ній виділяються дві організуючі полярні ролі ідеолога й стерилізатора, з

яких ідеолог виділяє регіональні цінності й навколо них витворює галицький

колорит, а стерилізатор через естетичні кальки з чужих літературних зразків

вихолощує літературний дух. Таким чином, і у галицькій школі один полюс

галоцентричний, а другий євроцентричний. Роль ідеолога при цьому виконує

Ю.Винничук, а роль стерилізатора Ю.Андрухович”.

Н. Білоцерківець і Володмир Даниленко обстоюють територіальний (географічний) принцип класифікації, який в українському літературознавстві було запроваджено ще Олександром Грушевським у праці «З сучасної української літератури: Начерки і характеристики» (1918). Ця класифікація є актуальною з огляду на те, що розчленування України між двома імперіями — Російською й Австро-Угорською, згодом між СРСР і Польщею — позначилося й на сучасному українському суспільстві, яке можна назвати суспільством цивілізаційного розлому, в якому одна частина належить до західної традиції, інша — до совєтської, точніше російської. В. Даниленко, не відкидаючи генераційного принципу, виокремлює: «житомирську» (В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь) і «галицьку» (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик, Т. Прохасько) школи.

У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька або львівсько-станіславська прозова школа. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки. На сьогодні Ю.Андрухович займає вагоме місце в галицькій прозовійшколі. Так, В.Даниленко пише: ”... галицька прозова школа... неоднорідна, вній виділяються дві організуючі полярні ролі ідеолога й стерилізатора, з яких ідеолог виділяє регіональні цінності й навколо них витворює галицький колорит, а стерилізатор через естетичні кальки з чужих літературних зразків

вихолощує літературний дух. Таким чином, і у галицькій школі один полюс

галоцентричний, а другий євроцентричний. Роль ідеолога при цьому виконує

Ю.Винничук, а роль стерилізатора Ю.Андрухович”.Сучасна українська проза переважно є автобіографічною, тобто її визначає особа автора. У галицькій прозі особа автора є однозначно освіченішою, рафінованішою порівняно із києво-житомирською, хоча в обох випадках доводиться мати справу з особистістю маргінальною.

Митці з «галицької» школи обстоюють формалістичні пошуки, стилізацію під існуючі зразки;

18. Василь КОЖЕЛЯНКО

1957 - 2008

Поет, прозаїк, журналіст. Жив у селі Кам’яна (Буковина), працював у чернівецькій пресі. Автор збірок поезій «Терновий іней» (1994, премія «Гранослов`92»), «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995), «Як вчив Кожелянко-цзи» (2000), прозових книжок «Дефіляда у Москві» (1997, премія «Сучасності»), «Конотоп» (1998), «Людинець пана Бога» (1999), «ЛЖЕNostradamus» (1999), «Срібний павук» (2003), «Третє поле» (2006), «Дефіляда» (2007), «Логіка речей» (2007), «Чужий» (2008), «Ефіопська Січ». Критики визначають напрям прози Кожелянка як «альтернативну історію», «політичне фентезі».

Його романи стали одною з перших вдалих спроб створення українського фентезі з присмаком «віртуального реваншу» за поразки українства в реальній дійсності. Деміургійний потенціал Кожелянка поки що важко визначити, враховуючи те, що всі його романи – суть один метароман про «віртуальну українську Імперію», коннотований з народними казками, мілітарними фантазіями антиросійської спрямованості та науково-популярними розвідками про Атлантиду. Читабельність Кожелянкової прози дозволяє їй претендувати на увагу широких читацьких кіл. Василь Кожелянко — один з найпарадоксальніших українських письменників, який кинув виклик історії, створив справжній шедевр пригодницького жанру (українського «Індіана Джонса»), презентує свою нову книжку про виживання в умовах новітнього речового тоталітаризму...

У 1998 році вихід текстів Василя Кожелянка у часописі «Сучасність» об’єднав ветеранів ВОВ та ОУН-УПА.

У 2002 році вийшла його книжка, у якій передбачено «помаранчеву» революцію та її наслідки.

У 2006 році він став єдиним за останні п’ять років сучасним українським письменником, чий роман вийшов книжкою у Фінляндії.

Проза Василя Кожелянка - одне з найцікавіших і найзагадковіших явищ сучасної української прози. Автор 4 поетичних книг, 10 романів та 2-х книг малої прози, вкупі з 5-ма п’єсами у співавторстві з Володимиром Сердюком став відомим за межами Буковини та й усієї України завдяки роману «Дефіляда в Москві».

19. Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел.

У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 2000, № 3).

Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991—1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.

Юрій був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва, Львова, Івано-Франківська. В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» листа.

Творчість

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені вісьмома європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії.

З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, № ??) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

У 2011 році, 11 листопада, Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали нове видання «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Електронна версія книги, випущена одразу після паперової, як вказують Інтернет - джерела, доступна в форматі, захищеному від піратських копій. У новій книжці Юрій Андрухович розповів 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, в яких довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти. Це розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами різножанрові тексти — від есе й оповідань до віршів у прозі. За словами автора, « доводиться багато їздити і цікаво було полічити, скільки до цього моменту я відвідав міст, відмінних від рідного. Тобто рідного Івано-Франківська в цій книжці не буде. Вийшов великий список. Подумав створити свою приватну енциклопедію. Виношував ідею з 2005-го, а за писання взявся 2008-го. Писав про кожне місто окремим файлом. Ніколи не складав їх докупи. Дописавши, я жахнувся: книжка буде під шістсот сторінок. Взагалі не збирався писати такі товсті книжки.» Андрухович розповів, що також переклав з англійської п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтту», яка вийде у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Зараз пише нову книгу про життя сімох відомих людей. Зокрема, в ній йтиметься про тренера Валерія Лобановського і футболіста Олега Базилевича. Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Хорватії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями).

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п'ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

20. Софі́я Васи́лівна Майда́нська (* 7 вересня 1948, м. Азанка Свердловської області) — українська письменниця. Заслужений діяч мистецтв України (2004) [1].

Біографічні відомості

Середню та спеціальну освіту здобула в Чернівцях. Закінчила 1973 року Львівську консерваторію. Викладала з 1973 року в Кам'янець-Подільському педагогічному інституті (скрипка), потім у Київському інституті культури.Закінчила Вищі літературні курси в Москві. Член Спілки письменників України з 1979 року.

Романи:

· «Землетрус»,

· «Діти Ніоби»,

· «In te speravi».

21. Ю́рій Миха́йлович Мушке́тик(*21 березня 1929, Вертіївка, нині Ніжинського району Чернігівської області) — український письменник, Герой України.

Життєвий та творчий шлях

1954 р. — у видавництві «Радянський письменник» вийшла повість «Семен Палій». У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 р. — роман «Гайдамаки», який, порівняно з попереднім твором, відзначається ширшим епічним розмахом у відтворенні історичної доби. Розповідаючи про певну історичну подію, автор намагається розкрити її через долі героїв. 1959–1960 р. — дилогія про Велику Вітчизняну війну «Вогні серед ночі» та «Чорний хліб». Герой дилогії — хлопчина-підліток, при створенні образу якого автор використав події із власного життя. У творі показано життя повоєнного польського села, яке складалося не лише з буднів, а й із перших мирних радощів.

Початок 1960-х років був для Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. 1962 р. — роман «Серце і камінь». Головний герой роману Федір Кущ — інженер-атомщик. Втративши здоров`я і перетворившись на інваліда, він зневірився в усьому і вирішив повернутися до рідного села, щоб доживати там до пенсії. Та саме у вирі життя на селі Кущ збагнув, що не може знаходитись осторонь. Його щастя — у боротьбі за людину.

1964 р. — роман «Крапля крові». Тема людяності і моралі на повний голос звучить у романі, де автор звертається до проблеми совісті.

1970-ті рр. — Мушкетик пише романи та повісті на сучасну та історичну тематику: перша редакція роману «Яса» (1970–1974), воєнний роман «Жорстоке милосердя» (1973), повість «Старий у задумі» (1974), фантастична повість «З`їж серце лева» (1972), роман «Біла тінь» (1977), повість «Біль» (1978), роман «Суд над Сенекою» (1978), роман «Позиція» (1979).

1984–1985 рр. — поява другої редакції роману «Яса», який являє собою велике епічне полотно, де чітко простежується вболівання письменника за долю рідної землі.

1984 р. — повість «Жовтий цвіт кульбаби» стала визначним явищем в історичній белетристиці.

1984 р. — поява роману «Рубіж», де зображено моральне протиборство представників молодшого і старшого поколінь.

1989 р. — вийшла друком повість «Літній лебідь на зимовому березі», побудована на табірно-колимському матеріалі.

1990 р. — створено оповідання «Суд». У невеликому за обсягом оповіданні відображено суспільні явища, характерні для Радянського союзу часів сталінського та брежнєвського режимів.

Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому. Автор продовжує плідну працю на літературній ниві, створюючи глибокі образи, продовжуючи пошуки нових форм і засобів вираження важливих проблем сучасності, зробивши основним об`єктом дослідження людину. Письменник прагне відбити різні періоди життя суспільства, розглядає різноманітні життєві ситуації, показує різні соціальні верстви населення. Він пильно спостерігає за дійсністю, тому герої його творів такі реальні, а проблеми, яких він торкається, такі актуальні.

До речі, в усіх творах Юрія Мушкетика простежуються характерні ознаки його прози:

· зображення величі і водночас простоти героя;

· показ боротьби з байдужістю;

· авторське дослідження людини, яка носить конфлікт у собі;

· глибокий психологізм у зображенні героя, показ здатності героя звершувати суд над собою; відтворення незалежності дій героя від автора;

· утвердження єдності людини і світу.

Персонажі творів Юрія Мушкетика, будь то історичні постаті чи вигадані герої, завжди значущі, бо сповнені глибокого психологізму. Козаки і польська знать, селяни і вчені здатні як на героїчні вчинки, так і помилки. Перед нами не просто герої твору — перед нами живі люди. Кошовий отаман Сірко в романі «Яса» не просто далекоглядний полководець і політичний діяч, а людина, здатна кохати, страждати і ненавидіти. Іван Півторак («Жорстоке милосердя») — звичайний сільський хлопець і мужній захисник Вітчизни, професор Холод («Крапля крові») постає гуманною людиною і досвідченим хірургом.

22. Роман Іваничук (1929 – теп.час)— автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!» («Спрага»). Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст. Його «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною», «Орда» — це різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного роману.Уже перший опублікований твір Р. Іваничука — новелу «Скиба землі», видрукувану 1954р. в студентському альманасі Львівського університету, де він навчався на філологічному факультеті, схвально зустріла критика. Великий успіх випав на долю його першої збірки малої прози «Прут несе кригу» (1958).Сюжети перших творів Р. Іваничука не є власне новелістичними, «новина» тут пов'язана не з екстраординарними ситуаціями чи драматичними моментами в житті героїв; це найчастіше «новина» настрою героя-оповідача.У жанрі історичного роману Р. Іваничук дебютував 1968р. «Мальвами» -звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини.Роман (першоназва «Яничари» знята автором з «маскувальною» метою) влучно бив у те явище, яке значно пізніше було назване «манкуртством». Дія в романі «Мальви» відбувається у середині XVII ст. — напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. А Україна протистоїть двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей. Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й волинські землі, над якими нависла загроза полонізації. Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі; і видатні люди, і невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті — встановити справедливість, «вирівняти» історію. Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в творах Р. Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму видатну подію, як її соціально-психологічні передумови. У романі «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI — початку XVIII ст.А в романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів національної пам'яті — «Руську трійцю» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою.Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета. Концептуальний центр роману «Журавлиний крик» (1988) — тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро Калнишевський), Філософ-Слово (Павло Любимський, Сковорода) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, — каже в романі Сковорода. — А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово, першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального. Людина в романах Іваничука духовно поріднена із символічно акцентованими простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається в цих творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї. Об'єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини.

23. Медвідь (Медвєдєв) В'ячеслав Григорович (22.02.51) – прозаїк, есеїст. Народився у Кодні на Житомирщині. За освітою бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації (Київський державний інститут культури, 1972).

Від 1988р. - професійний письменник. Почесний член Асоціації “Нова література”. У тому ж часі пориває з поетичною творчістю та сюрреалістичними етюдами і пише перші “поліські” новели, що згодом (1981) склали книжку “Розмова”.


1312283061157871.html
1312308264460085.html
    PR.RU™